Широківська сільська військова адміністрація

14 березня – День українського добровольця. Дата, що нагадує: захист Батьківщини починається не з наказу, а з поклику серця. Саме про таких людей – добровольців Луганщини, які першими стали на захист України, – ця стаття. Вони не чекали наказу. Вони просто взяли зброю і пішли боронити свою землю.

Весна 2014 року стала моментом випробування для всієї країни. Російська агресія, захоплення адміністративних будівель і спроби встановити контроль над містами Донбасу поставили Україну перед загрозою втрати державності. Армія була ослаблена, силові структури розгублені, а ворог уже ділив українську землю.

Саме в цей час тисячі громадян без наказів і мобілізаційних повісток ухвалили особисте рішення – стати на захист країни. Вони йшли на війну не за гроші, не за нагороди, а тому, що інакше не могли.

Серед них були й жителі Луганської області. Для багатьох луганчан ця війна почалася не на карті новин, а просто біля їхніх домівок. Вулиці, де вони виросли, міста, де жили їхні родини, раптово опинилися в центрі протистояння.

Хтось узяв зброю, щоб захистити рідний поріг. Хтось пішов у бій, коли рідне місто вже окупували. У цій ситуації частина людей обрала єдиний можливий для себе шлях – шлях спротиву.

ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЯ

У перші місяці війни добровольці з Луганщини приєднувалися до різних підрозділів – Збройних Сил України, Національної гвардії, добровольчих батальйонів. Значна кількість луганчан служила у батальйонах «Айдар», «Донбас», «Дніпро-1», а також у батальйоні поліції особливого призначення «Луганськ-1», який формувався переважно з мешканців регіону.

Багато з них вступали до підрозділів у Дніпрі, Києві або Харкові, оскільки частина Луганської області вже перебувала під контролем окупаційних сил. Люди приїжджали з окупованих міст, залишали роботу, родини та звичне життя, щоб пройти підготовку і повернутися на фронт. Вони їхали від «русского міра» з однією валізою, а поверталися з автоматом, щоб вибивати ворога з рідних міст.

Про те, як формувався цей дух спротиву, згадували самі учасники тих подій. Сергій Мельничук, який командував батальйоном «Айдар», розповідав про перші бої на Луганщині так: «Ми заходили фактично без важкої техніки. Було розуміння, що відступати нікуди. За спиною – мирні люди і наша країна. Тому трималися до останнього».

Він неодноразово підкреслював, що саме добровольці у 2014 році часто виконували найризикованіші завдання на Луганському напрямку.

Такою ж була атмосфера і в інших підрозділах. Один із бійців, який стояв біля витоків формування батальйону «Луганськ-1», ділився спогадами: «Ми збиралися буквально за кілька днів. У когось не було бронежилета, у когось – навіть форми. Але всі розуміли, що якщо не поїдемо зараз, завтра може не бути вже ні нашої області, ні держави».

За словами добровольців, найбільшим викликом була невизначеність – ніхто не знав, як довго триватиме війна і чи вистачить сил зупинити ворога.

Добровольці брали участь у ключових боях перших років війни. Вони обороняли Луганський аеропорт, воювали за Щастя, Металіст, Станицю Луганську, Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Саме добровольчі підрозділи часто ставали основою сил, які зупиняли просування російських формувань у 2014 році. Вони тримали позиції там, де регулярні частини ще тільки розгорталися.

Юрій Коваленко, доброволець, учасник боїв за Луганський аеропорт, згадував ті дні з особливим болем: «Найважче було бачити, як руйнується все, що було знайоме з дитинства. Але саме це і давало сили. Ми стояли там не просто як військові – ми стояли як люди, які захищають свій дім».

Оборона аеропорту стала одним із символів стійкості добровольчих підрозділів на Луганщині у 2014 році.

Частина добровольців загинула у боях. Інші після перших місяців війни продовжили службу вже у складі регулярних підрозділів української армії. Дехто повернувся до цивільного життя, але багато хто залишився у війську і після початку повномасштабного вторгнення 2022 року знову став до лав оборонців. Війна, яка розпочалася для них у 2014-му, для багатьох триває й досі.

Добровольчий рух став важливим символом спротиву. У той момент, коли держава тільки відновлювала боєздатність армії, саме добровольці першими закрили найнебезпечніші напрямки фронту. Вони стали тим щитом, об який розбилася перша хвиля російської навали.

ІСТОРІЇ МУЖНОСТІ

Серед добровольців з Луганщини є люди, чиї імена вже вписані в історію цієї війни. Їхні долі – як сторінки з роману про боротьбу, біль і незламність.

Володимир Жемчугов – уродженець Красного Луча (Хрустального). Після початку російської агресії він добровільно долучився до руху опору на окупованій території Луганської області. Проводив диверсійні операції проти окупаційних сил. Під час виконання одного із завдань у 2015 році був тяжко поранений і потрапив у полон. Після звільнення став одним із символів спротиву Луганщини. Його історія – це історія людини, яка не змирилася з окупацією і боролася до кінця.

Едуард Вагоровський – підполковник авіації, уродженець Рубіжного. Людина, для якої небо було рідним. Після початку повномасштабного вторгнення він, вже будучи досвідченим офіцером, повернувся до лав Збройних Сил України. Загинув 24 лютого 2022 року під час виконання бойового завдання у перший день великої війни. Він прийняв свій останній бій там, де йому й належало бути – у небі.

Віталій Ковальчук – доброволець батальйону «Айдар», родом із Луганської області. Брав участь у боях за Щастя та Луганський аеропорт у 2014 році. Разом із побратимами обороняв стратегічні позиції на Луганщині у найскладніший період війни. Він був одним із тих, хто не віддав ворогу маленьке місто Щастя, зробивши його символом незламності Луганщини.

Ігор Брановицький – уродженець Краснодона (Сорокиного). У 2014 році добровільно став до лав Збройних Сил України. Під час оборони Донецького аеропорту проявив виняткову мужність. Він був одним із тих легендарних «кіборгів», які тримали оборону зруйнованого терміналу. Загинув у січні 2015 року. Його подвиг назавжди залишиться в пантеоні героїв новітньої історії.

Олександр Трепак – доброволець, який у 2014 році долучився до українських підрозділів, що звільняли північ Луганської області. Брав участь у боях за Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Він пройшов довгий шлях від добровольця до офіцера, і сьогодні продовжує боронити Україну.

Олександр Гуменюк – боєць добровольчого батальйону «Донбас», уродженець Луганської області. У 2014 році брав участь у боях на сході України у складі добровольчого підрозділу. Його історія – типова історія тисяч луганчан, які взяли до рук зброю, щоб захистити свій дім.

Для Луганщини ці люди мають особливе значення. У момент, коли значна частина регіону опинилася під окупацією, вони зробили свідомий вибір – стати на захист України. Їхній вчинок став підтвердженням того, що Луганщина була і залишається невід’ємною частиною української держави, а справжні герої цієї землі боронять її під українськими прапорами та шевронами.

Ці історії – лише частина великої історії добровольчого руху Луганщини. У різні роки тисячі жителів області долучилися до українських підрозділів і взяли участь у захисті держави. Хтось віддав життя у боях, хтось і далі виконує бойові завдання, а хтось повернувся до мирної праці, зберігши досвід війни як особисту відповідальність перед країною.

Їхній вибір став прикладом для нових поколінь захисників і ще одним переконливим свідченням того, що Луганщина була, є і буде українською.