Історії дітей, які постраждали внаслідок повномасштабної війни

04.06.2024 12:00

Ілля, 11 років, м.Маріуполь. Ілля – дитина, яка за своє коротке життя зазнала багато болю. Коли його рідне місто Маріуполь нещадно обстрілювали росіяни, від уламків загинула його мама, а хлопчик отримав безліч уламкових поранень. Окупанти вивезли його в лікарню Донецьку, де він зазнав ще більше фізичного та душевного болю. Операцію з видалення уламка з ноги йому, на той час 9-ти річному, робили без знеболення. Дорослі глумилися, кажучи, що тепер дитина має говорити не «Слава Україні», а «Слава Україні в складі росії» і змушували писати російською мовою. Але, незважаючи на свій маленький вік, хлопчик мужньо витримував усі ці знущання. Завдяки великій команді урядових та неурядових структур і організацій, у тісній співпраці з бабусею хлопчика Оленою, Іллю вдалося повернути з депортації. Наразі хлопчик проходить реабілітацію та мріє стати лікарем «щоб бути таким же, як і зараз наші хлопці на передовій, бойові медики та звичайні – вони герої справжні».

Саша, 7 років, м. Одеса. 7-річна Саша - одна з більш ніж тисячі дітей, які отримали поранення внаслідок воєнних дій росії на території України. Ворожа ракета поцілила в будинок, де дівчинка проживала разом з батьками. З численними травмами Сашу доставили до місцевого медичного закладу, але висновок лікарів був невтішним – дитині довелося ампутувати нижню кінцівку. Далі - 7 місяців реабілітації, 2 протези і ще багато болю та сліз. Але навіть це не зупинило дівчинку від того, що їй подобається найбільше - займатися гімнастикою. Утім, зізнається мама Саші, життя тепер - постійна боротьба, яка залишається поза кадром і нагородами.

Андрій, м. Бровари. Ще в перші дні повномасштабного вторгнення він разом з батьками виїхав з Броварів у Чернігівську область. Дорогою вони зустріли колону танків російських військових. І один з БТРів розчавив автомобіль, у якому перебувала вся родина хлопчика. Почувши, що хлопчик залишився живим, окупанти витягли його з авто та залишили на узбіччі дороги. І вистрелили на його очах у бензобак автомобіля. Андрійко впевнений, що мама в авто була жива, бо не бачив на її обличчі і тілі поранень. На жаль, хлопчик і досі не може усвідомити те, що його батьки загинули. Зараз Андрійко проживає у Броварах зі своєю старшою сестрою, яка взяла над братом опіку.

Богдан, 8 років, м. Бахмут. Його батьки загинули від ворожого снаряду просто на вулиці міста. Мама хлопчика тоді була на сьомому місяці вагітності. Богдан на той час був у сусідки, і коли всі заснули, вночі взяв велосипед і поїхав на місце тієї страшної події, аби побачити своїх батьків. Маленьке серце відмовлялося вірити у те, що мами й тата більше немає. Тіла його батьків кілька днів так і залишалися лежати просто на вулиці, через постійні обстріли поховати їх одразу не було змоги. Богдана врятували правоохоронці. Вони приїхали до хлопчика, зібрали його речі, евакуювали з гарячої точки, нагодували та розважили. Хлопчик був наляканий та у відчаї від звістки про загибель батьків.

Діма та Аня, 12 років, с. Ягідне Чернігівського району. Діма й Аня з села Ягідного Чернігівської області – друзі та сусіди. Вони були одними з тих 380 людей, яких окупанти зігнали й утримували у підвалі. «Ягідне – маленьке село, там п’ять вулиць і всі одне одного знають», – каже Аня. «У мене в класі було лише троє дітей», – додає Діма.
Росіяни облаштували штаб у місцевій школі, до підвалу якої зігнали всіх мешканців села. 380 людей провели 28 днів у тісному підвалі без можливості вільно пересуватися. «Їм було весело, коли вони в нас стріляли і ми лякалися».
Замість вбиральні – одне відро на всіх. На стіні писали список людей, які померли від задухи або були розстріляні. Мама Діми підійнялася до росіян з проханням дати їй шматок хліба або розстріляти. Бо нестерпно було дивитися, як її діти голодуюють. Зараз Аня і Діма вчаться боротися зі своїми страхами і мріяти. Діма хоче стати фотографом, а Аня – військовою.

Маргарита, м. Маріуполь. "Я з папою говорю через вікно. Він же мене чує?" Марго з Маріуполя одномоментно втратила майже всіх близьких: батька, брата, двох бабусь, дядька, хрещених. З 12 людей, які були в приватному будинку, в який прилетів снаряд, врятувалося троє. «Я була в шоці, але не плакала». Маргарита пройшла реабілітацію, знає, що її заспокоює, спілкується з психологами, як доросла, і мріє бути детективом. Вона згадує парк «Веселка» у Маріуполі, де завжди було весело. Згадує, як бабуся вчила її читати. І хоча ні рідне місто, ні рідні люди не можуть загорнути Марго в обійми, вона бажає іншим українським дітям бути щасливими і продовжувати жити.

Савелій, 10 років, м. Ірпінь. Савелію 10 років. Рік тому він втратив на війні батька, який пішов добровольцем захищати рідне місто. Разом із батьком на фронт пішли дядько і брат Сави. «Ми з мамою переховувалися в гаражі і дивилися, як ракети літають з Бучі на Ірпінь, з Ірпеня на Бучу». Одного дня Савелію і мамі зателефонував брат. «Він каже: «Мене поранено, дядька поранено, а ось батько…». Я сам здогадався, що батько загинув». Тіло батька Савелія не могли забрати 10 днів, бо йшли важкі бої. «У дитинстві я хотів бути стоматологом, лікарем. А тепер, після того, як батько загинув, вирішив стати військовим». Ми не можемо змінити минуле цих дітей, але наше майбутнє – за ними.

Віталій, 14 років, с. Киселівка Херсонського району. 14-річний Віталій та його 27-річний дядько Олексій потрапили в полон у вересні 2022 року, коли пішли на прогулянку в своєму рідному селі Киселівка, що на Херсонщині. Росіяни, які перестріли хлопців по дорозі, спочатку їх били, знявши взуття, аби ті не могли втекти; потім скинули в яму з кишками, погрожували, що кинуть гранату та закопають у ній, пристрелять, увесь час при цьому принижуючи як підлітка, так і дорослого чоловіка. У катівні ФСБ родичів розлучили, обох морили голодом і допитували. Віталій потрапив у невелику холодну душову кімнату в підвалі, де сиділо ще понад 10 затриманих українців. Хлопець бачив і чув, як росіяни знущалися над іншими чоловіками. Вони поверталися з кімнати тортур напівживими та закривавленими. Коли батьки побачили Віталія та його дядька після звільнення, то хлопці були страшенно худі. 27-річний дядько Віталія Олексій повернувся додому сивим.

Владислав, 16 років, м. Мелітополь. Влад був у полоні цілих 90 днів: з квітня по липень 2022 року. Хлопця затримали під час евакуації цивільних мешканців так званим “гуманітарним коридором” із Мелітополя до Запоріжжя. Росіяни посадили його в одиночну камеру та змушували прибирати залиту кровʼю кімнату тортур. За увесь час затримання до Влада підселили тільки одного співкамерника, 24-річного молодика. Коли через декілька днів той через тортури вирішив накласти на себе руки й порізав вени, Владові довелося внутрішньо миритися з побаченим самогубством, а зовні заспокоювати українця, ніби допомагаючи йому “піти”. За словами Влада, коли з моменту затримання минув перший місяць, надія вийти живим із СІЗО у нього завмерла. На момент полону хлопцеві було всього 16 років.

Сашко, 12 років, м. Маріуполь. Росіяни взяли в полон 12-річного Сашка та його маму Сніжану в Маріуполі у березні 2022 року. У фільтраційному таборі їх розлучили, не давши близьким попрощатися один з одним. З пораненням ока Сашка скерували до лікарні. Пізніше, казали, влаштують у сиротинець, допоки його не усиновить російська сімʼя. Утім завдяки сміливості хлопця, старанням його бабусі Людмили та злагодженій роботі великої команди урядових та неурядових структур та організацій його вдалося повернути на підконтрольну Україні територію. Доля мами Сашка досі невідома.

Документальний проєкт “Понівечене дитинство”. Це науково-психологічне дослідження команди українського незалежного медіа online.ua поточної ситуації щодо примусової депортації та викрадення українських дітей російською федерацією з тимчасово окупованих територій України. Проєкт розповідає реальні історії дітей та їхніх родин, які постраждали внаслідок війни росії проти України, містить коментарі науковців, психологів, юристів та провідних експертів захисту прав дитини. Проєкт документує свідчення про воєнні злочини РФ проти українців. Використання фільму за попереднім погодженням з авторами.

Перевиховання дітей в таборах (окупований Крим). Росіяни вивозили дітей із Херсона під виглядом оздоровлення. Батьків змушували віддавати дітей до табору, обіцяючи поїздку всього на 2 тижні. Десятки автобусів курсували до окупованого Криму. За свідченнями очевидців, лише у трьох таборах “Мрія”, “Дружба” та “Променистий” були тисячі дітей. У вересні-жовтні 2022 року на так зване оздоровлення приїхали Віталій, Женя, Тая, Даяна та ще двоє дівчат, які попросили не називати їхні імена. Вони розповідають про те, що у таборі росіяни знущалися з дітей, принижували за національною ознакою. Тих, хто висловлював проукраїнську позицію, замикали в підвалі або ізоляторі. Дітям забороняли розмовляти українською мовою, натомість примушували слухати російський гімн, вчити російські патріотичні пісні, працювати. Щонайменше півроку їм брехали про те, що рідні батьки від них відмовилися, та й узагалі, мовляв, вони Україні більше не потрібні. Скільки ще викрадених дітей залишаються на окупованому півострові, наразі точно невідомо.